Конкурс на «Дельфін» з самого початку був розписаний під ідею спробувати вкрасти – раптом вийде. Не вийшло – Олександр Харченко

Kosatka.Media взяла інтерв'ю у Олександра Харченка, директора Центру досліджень енергетики.

У зв'язку зі сплеском судових позовів слідом за результатами конкурсу по вибору переможця для шельфової ділянки «Дельфін», публікуємо першу частину бесіди з Олександром.

Пан Харченко розповів, як оцінює результати конкурсів по угодам про розподіл продукції (УРП) і аукціонів на розробку нових родовищ, а також про те, що заважає Україні залучати великих світових гравців у видобуток.

Друга частина інтерв'ю «Про радіоактивних єдинорогів,«Північний потік-2» і про те, чому Україні не потрібні переговори з РФ» тут.

Як ви оцінюєте проведення конкурсів на угоди про розподіл продукції (УРП)? Наскільки очікуваними були їх результати?

Я вважаю, що результат, який є – це продукт здорового компромісу. Компромісу між інстинктом самозбереження і здоровим глуздом членів комісій, а також зовнішнім впливом. Все могло бути значно гірше. Але для того, щоб домогтися того результату, який вийшов, довелося дуже багато поборотися.

Що ви думаєте з приводу затяжного конкурсу щодо УРП для родовища «Дельфін», який на даний момент закінчився лише погрозами позовів у суди?

Я вважаю, що конкурс з самого початку був розписаний під ідею «давайте спробуємо вкрасти, а раптом вийде». Ой, не вийшло.

З УРП по «Дельфіну» взагалі дуже цікава історія. По-перше, на конкурс були виставлені ділянки, на які має великі і обґрунтовані претензії УГВ. І як я розумію, компанія суди виграла, тому – які є підстави виставляти ці ділянки на конкурс ?! Але ще менше я розумію інше – хто може прийти для реальної участі в конкурсі, де виставлені ділянки, право на які в судовому процесі виграла інша компанія? Це абсурд.

Виходить, що з одного боку компанія, яка хоче вкласти $200 млн (й іншого варіанту, куди можна їх вкласти, не бачить), а з іншого боку – держкомпанія, якій темп рішення судового питання взагалі не цікавий. На два роки пізніше, або на два роки раніше – УГВ суд виграє. Вони можуть судитися довго. Але є ж інший варіант вкласти $200 млн. Можна прийти в НАК і домовитися про спільне підприємство на іншому грінфілді. Навіщо потрібен цей «Дельфін»?!

Чи є взагалі сенс компаніям входити в українські шельфові проекти, виходячи з сьогоднішніх реалій?

Відносно перспектив, я думаю, що вони скоріше є, ніж немає. Але я думаю, що це непросто. Наскільки я знаю, в Румунії – це ж одне шельфовое родовище – Shell, з одного боку, веде активну роботу, а іншого боку – промислова експлуатація поки відсутня. При тому, що робота вже йде 5 років. Тому сказати, чи будуть розробки на шельфі успішними ніхто не може. Чи потрібно працювати? Так потрібно. Як саме? Відповідь треба шукати.

Але якщо ці ділянки на шельфі вже колись віддали УГВ, то мені здається, щонайменше, логіки треба дотримуватись. По-перше, виставляти на додаткові конкурси треба тільки те, що УГВ не належить, а не все разом. А по-друге, треба розблокувати можливості для УГВ. Адже компанія зі свого боку ні з ким не може домовлятися про співпрацю. Якщо менеджмент УГВ до когось прийде з пропозицією спільно розробляти свої шельфові ділянки, їм дадуть відповідь: «так ваш уряд же виставив ці ділянки на конкурс!».

«Дельфін» конкретно в існуючому на сьогодні форматі точно не летить. Ніяк. Він навіть крилами не махає – у нього їх немає. Повторюся, логіка була постаратися вкрасти, що вийде.

Конкурси по УРП на суші з такою ж логікою запускали?

З УРП те ж саме було. Вони ж на підпис комісії вже принесли – кому що роздавати. Але в цей момент піднявся великий публічний «хай» і вдалося це все збити.

Навіщо потрібні конкурси, коли є аукціони? Адже є взагалі думка, що УРП зайві, особливо на суші, що місцеві компанії самі цілком здатні упоратись. Що ви думаєте про це?

Якщо вибір стоїть між конкурсами і аукціонами, я завжди виберу аукціони. Але скажу так. Чи практикують УРП в світі – практикують. Чи є це найефективнішим способом – ні.

У принципі, формат УРП в світі зрозумілий усім. Але велика частина країн вже давно зрозуміла, що УРП – не найкращий для них варіант. Тобто, для компаній, з якими вони домовляються – це добре, але для них самих – погано. Україна на 50 років підписує договір, віддає свою землю, але хто знає, які умови будуть через 10 – 15 років? Може, нам буде зовсім не вигідна дія цієї угоди, а ми вже взяли на себе ці ризики і тепер з ними живемо. Велика частина країн намагається діяти по-іншому – перекласти максимум ризиків через аукціонну форму або створити спільне підприємство з зрозумілим поділом ризиків.

І я думаю, справді, там, де найбільш привабливі варіанти можливих родовищ, потрібно проводити аукціони. А там, де шанси 50/50 – потрібно вести цільові переговори, які будуть призводити до якихось спільних підприємств.

Більш того, я вважаю, що дуже багато міжнародних компаній не підуть ні в які конкурси і навіть ні в які аукціони в Україні. Просто з принципу.

У чому принциповість відмовлятися від участі в аукціоні?

Часто, коли міжнародного гранда звуть в конкурс, він відповідає: «Мене і без конкурсу звуть по всьому світу, а тут у вас я буду в конкурсі брати участь?!». І їх можна зрозуміти. Коли є вибір між Мексикою з великими родовищами, про які досить провести переговори, домовитися про умови і підписати угоду, і Україною, у якій родовище рази в три менше, і ще й потрібно взяти участь в конкурсі. Тоді компанія оцінює трудовитрати на участь в цьому аукціоні, і на переговори з мексиканцями де-небудь на пристойному курорті, і приймає рішення. Зрозуміло яке.

Ну а як же прозорість, відкритість торгів і всі інші демократичні цінності і рівні можливості? Та й яку реакцію у громадськості викликають такі «договорняки» без будь-яких тендерів, конкурсів та аукціонів?

Знаєте, я особливих істерик в такому випадку не очікую.

Є така штука, яка називається американське антикорупційне законодавство. І коли ви співпрацюєте з компанією, яка працює в Штатах, будь-який співробітник цієї компанії розуміє, що в разі, якщо спливе щось нечисте, його просто-напросто посадять. Звичайно, в ході переговорів компанії будуть торгуватися, будуть битися за бізнес, за якість цього бізнесу, але вони не будуть займатися корупцією. Просто тому що це фізично небезпечно, а не тому, що вони такі білі і пухнасті. Випадків, коли корупцію знаходять, багато. Більше, ніж коли не знаходять. Тому що правила працюють.

Давайте розуміти, що бізнес, який буде вкладати гроші, не цікавить наша прозорість. Бізнес цікавить результат, а не прозорість заради прозорості.

В Україні ми ж всю нашу антикорупційну діяльність настільки загнали в іншу крайність, що на сьогоднішній день якісно працювати дуже складно. Дійсно, ми не можемо запросити грандів, тому що вони дорожче. Вони технічно краще й досконаліше, але дорожче. А так як питання ціни в тендерах і аукціонах визначальне, то великих гравців ми зазвати не можемо.

Виходить, що самі умови, прописані і для аукціонів, і для УРП, виключають те, що в нашу країну прийдуть якісь світові компанії?

Вони не виключають, але максимально ускладнюють процес.

Уявіть собі, ми приходимо в компанію Shell і говоримо – прийміть участь в конкурсі на розробку «Дельфін». А там ще російські катери? Ще й судовий процес?! Ні, дякую, ми вже один раз у вас брали участь. І «ні» на це скажуть у будь-якій великий компанії.

Менеджер, який може по всьому світу вибирати собі родовище – в Нігерії, в Конго, Мексиці, Перу, де завгодно – не піде на наш аукціон, а тим більше на конкурс. Йому це нецікаво. Його головний біль від участі в наших аукціонах нічим не окупається. Навіть якщо у нього нестача проектів, він буде їх шукати в тих місцях, де такого головного болю немає. Це, по-перше.

 А по-друге – Україна ще й маленька, наш масштаб дуже сильно поступається. Так, ми треті в Європі за запасами нафтогазу, але ми маленькі. У нас немає проектів арктичних масштабів – коли вкладають $10 млрд, і отримують нормальний вихід. У нас вкладення на порядок менше: $100 млн, $150 млн. Для мейджерів це малий масштаб, а для тих, хто міг би в таких проектах взяти участь, бажання їхати в Україну і розбиратися в аукціонах – мінімальне.

Ви не уявляєте з якими проблемами стикається та ж УГВ, коли вони приходять і кажуть: «О великий, Halliburton! Прийміть участь в тендері на те, щоб бурити у нас в Україні. У нас навіть гроші є, тільки в тендері приймуть участь». А у відповідь чують: «Ні, дякую, нам це не потрібно».

Вони навіть не братимуть участі, тому що в тендері точно виграє китаєць. Вони розуміють, що з їх кваліфікацією і обладнанням, з китайцями по ціні вони конкурувати не зможуть. За результатом здатні, але за ціною – ні. От і все.

Що ж робити, щоб залучати міжнародних партнерів у видобуток в таких умовах?

Я щиро вважаю, що потрібно розвивати роботу з державними компаніями. Є у нас велика держкомпанія, в якій потрібно остаточно інсталювати корпоративне управління, і дати їй можливість реалізовувати спільні проекти. Це в якійсь мірі пом'якшує ризики і здешевлює вхід міжнародних партнерів на наш ринок. Вони ділять ризики з держкомпанією, що для них вже простіше.

Тим більше в нашій країні. Коли приходить новий уряд, він ж може заявити, що «те, що було раніше приймали не ми, ми вам нічого не обіцяли». Це найстрашніше для інвесторів. І такі реалії нашої країни, в тому числі, знижують і вартість пропозицій – ніхто не хоче брати на себе ризик великими грошима.

Виходить, спільні підприємства з державною або навіть просто місцевою компанією можуть бути значно привабливіші за УРП, наприклад, з тією ж податковою знижкою?

У нас ця податкова знижка ще досить помірна, ми поки нічого фантастичного не пропонуємо.

Можливі будь-які варіанти, які дозволять іноземному інвестору зайти і в співпраці з державою працювати. З моєї точки зору, це дуже важливо. Тому що в таких випадках УГВ і «Нафтогаз» можуть бути хорошим «тяговиком» - вони знають, як працювати з нашою бюрократією, знають всі процедури, розуміють, як проходити лінійку дозволів і у них є торований механізм. І за умови, що західний партнер приніс технологію, і якусь частину грошей, щоб це реалізувати – це ідеальна ситуація. Тому що технологій у нас, м'яко кажучи, не багато.

Той же Vermilion, він заходить спільно в проекті з УГВ. Насправді саме ці ділянки їх не дуже цікавлять. Компанія технологічно спеціалізується на видобутку глибокого газу із виснажених родовищ. Без перспектив розширення бізнесу вони б сюди не увійшли – занадто малий масштаб.

В принципі, Vermilion заходить в Європу – це їхній стратегічний хід. Компанія купила у Франції бізнес Total, почали бурити в Румунії, почали проект в Угорщині, а Україна опинилася при цьому поруч. Але таких компаній як Vermilion, готових розвивати бізнес в Україні, мало.

Щоб підняти інтерес до України у міжнародних видобувних компаній, над цим потрібно довго і напружено працювати. Плюс необхідно придумати процедури, які будуть прийнятні для них. Тому що, ще раз – йти з величезними пакетами документів на наші аукціони у них великого бажання немає. Головний біль неабиякий, а вихід за підсумками того не вартий.

 

To be continued

Теги: Нафтогаз, видобуток вуглеводнів, Укргазвидобування, видобуток газу

Читайте також

5 способів зберігання енергії і наскільки вони ефективні
Чим цікавий ринок термомодернізації багатоквартирного житла в Україні
Інтерв'ю Олександра Харченка. Частина 2: Про радіоактивних єдинорогів, «Північний потік-2» і чому Україні не потрібні переговори з РФ